Український вектор геополітики США та ЄС

Як правило у політичних, а тим більше воєнно-політичних конфліктах, беруть участь не лише прямі сторони - суб'єкти протистояння, а й непрямі учасники, наприклад, іноземні держави, коаліції держав. Вони не беруть безпосередньої участі у конфронтації, а підтримують ту чи іншу сторону економічно, політично, військово-технічно у відповідності до власних національних інтересів. Саме так виступають у кримському конфлікті держави ЄС та США – вони є непрямими учасниками протистояння, що виступили на боці України.

Спробуємо розглянути інтереси держав Заходу, реалізація яких пов'язана з врегулюванням кримського конфлікту.

Ще у 1993 р. американський філософ Ф. Фукуяма опублікував свою працю "Кінець історії і остання людина". На сторінках своєї книги він стверджує, що ліберальні демократії не становлять загрозу одна одній, а тому війна між справді демократичними державами фактично неможлива. Що ж до  іншого американського вченого, С. Хантінгтона, то він вважає, що лінії розлому між цивілізаціями (культурами, релігіями, системами цінностей) і є лініями фронтів у війнах майбутнього. З цього виходить, що Західні держави, поширюючи демократичні цінності, забезпечують власну безпеку. Адже поширення цінностей ліберальної демократії, до яких належать права та свободи людини, рівноправність, можливість брати участь в управлінні та формуванні органів влади тощо, сприяє й формуванню відповідного типу світогляду, "західного" способу життя. В цінностях ліберальної демократії немає нічого поганого, як і в тому, що демократичні держави не будуть воювати між собою. Проте поширення відповідного  способу життя означає і поширення ринків збуту західних товарів, кінопродукції, музичних дисків тощо. Мусульманські жінки скидають паранджу, вдягають американські джинси і йдуть з дітьми в "МакДональдс". А це вже прибутки західних корпорацій. Саме тому в США безпека визначається не лише як захищеність національних цінностей, але і як безперешкодне їхнє поширення. Ці положення були закріплені в Стратегії національної безпеки США 2001 р., в якій інші держави розглядаються в контексті їхнього відношення до демократичних цінностей. В ній стверджується, що "з метою захисту нашої нації та поваги до наших цінностей Сполучені Штати прагнуть поширити свободу у всьому світі, очолюючи міжнародні зусилля по знищенню тиранії і підтримці ефективної демократії". Проте такий підхід до забезпечення національної безпеки шляхом поширення власних цінностей навіть за допомогою збройної сили містить в собі деструктивний потенціал конфліктності. Спроба силового поширення західних цінностей ліберальної демократії на культурно відмінні суспільства - особливо це стосується мусульманського Сходу – природно спричиняє їхнє відторгнення і в умовах силового дисбалансу призводить до реакційного посилення загрози збройних конфліктів та тероризму, що після подій 11 вересня 2001 р. розглядається як найбільша загроза безпеці США. Розуміння цього відобразилось у Стратегії національної безпеки США 2010 р., в якій зазначалось, що сила і вплив США за кордоном, збереження статусу світового лідера розпочинаються з кроків, які здійснюються вдома, у вирішенні внутрішньодержавних проблем. Схожий підхід, пов'язаний з поширенням демократичних цінностей,  має місце і в зовнішній політиці ЄС.

Щодо політичних інтересів у формі поширення політичного впливу в системі міжнародних відносин, розширення кола союзників і дружніх держав, до складу яких повинна входити й Україна, достатньо написано вище. Наступними є економічні інтереси.

Тут слід звернути увагу на роль ресурсів у сучасних конфліктах. В різних публікаціях вже досить давно обговорюється питання воєн за ресурси. Життєво важливими на сьогодні для економік більшості держав, навіть відносно розвинених, є енергоносії, основні з яких – нафта та газ. Контроль над джерелами їхнього видобутку та транспортними комунікаціями надає великі можливості політичного та економічного впливу. У цьому контексті в енергозабезпеченні Західної Європи важливу роль відіграють енергоносії та транспортні комунікації Чорноморсько-Каспійського регіону. Для ЄС важливою є диверсифікація джерел енергозабезпечення і шляхів їхнього транспортування у Європу. Існує проект "Південного коридору" поставок енергоносіїв в обхід Росії. Проте залежність ЄС від російського газу є досить великою, і на сьогодні він транспортується через українську ГТС, контроль над якою вже не один рік намагається встановити російська сторона. Протягом 2015–2025 рр. вірогідним є транспортування 40-65 млрд. кубометрів газу на рік через нашу ГТС (сама система розрахована на 150 млрд. кубометрів газу).  До того ж слід звернути увагу на те, що українські газосховища є стратегічно важливими для ЄС. Ще одним перспективним проектом є нафтопровід "Одеса–Броди–Гданськ". По ньому до ЄС може постачатись каспійська нафта, що певним чином послабить залежність держав ЄС від російських енергоносіїв.   Польща в контексті останніх подій може переглянути рішення 2013 р. про призупинення добудови своєї частини нафтопроводу. Не потрібно також забувати про перспективний видобуток енергоносіїв чорноморського шельфу (2,3-3,2 млрд. т умовного палива при тому, що поклади розвідані лише на 45%). Проте українські можливості у цьому напрямі значно погіршились у зв'язку з анексією Криму Російською Федерацією. Принаймні, "вишки Бойка" можуть дістатися "Газпрому". У випадку входження України у Митний союз Російська Федерація отримала б ще більше можливостей з контролю над енергозабезпеченням економік держав ЄС. Підписання ж договору про асоційоване членство України в ЄС 21 березня далеко не сприяє реалізації російських інтересів.

Також через територію України проходять пан-європейські транспортні коридори № 3, 5, 7 (Дунайський водний), 9. Перспективним для України та ЄС є розвиток проекту транспортного коридору Європа–Кавказ–Азія (TRACECA). Енергетичний і транспортний чинники є важливими детермінантами політики як Російської Федерації, так і ЄС та США щодо України.

Ще однією проблемою є те, що реалізація геополітичного проекту створення Євразійського союзу за участю України могла мати наслідком переорієнтацію ринків збуту російських ресурсів на внутрішній та євразійський ринки (ШОС, БРІКС). Російська Федерація, встановивши контроль над економічним, демографічним, транспортним та енерготранспортним потенціалом України, могла б перетворитись з джерела ресурсного забезпечення ЄС на потужного економічного та політичного конкурента західноєвропейським державам та США. За цих обставин сенатор Маккейн не мав би жодних підстав стверджувати, що "Росія – це бензоколонка, яка прикидається країною".

Мирне врегулювання кримського конфлікту, відновлення територіальної цілісності України відповідають політичним і економічним інтересам США та ЄС. Це означає гарантування безпеки стратегічно важливих для ЄС транспортних та енергетичних комунікацій та відкриття американським і західноєвропейським компаніям широкого доступу до розробки перспективних енергоресурсів  чорноморського шельфу. 

У воєнно-політичному контексті можливим було посилення військової присутності держав НАТО у Чорноморсько-Каспійському регіоні шляхом подальшого входження України в НАТО і менш імовірною перспективою розміщення військових баз США в Криму.

Російська Федерація є ядерною державою, а тому у випадку російсько-української війни надзвичайно малоймовірним є перетворення США та ЄС на прямих учасників конфлікту,  воєнних союзників України, які візьмуть участь у бойових діях на її боці. Іншими словами, Третя світова війна через Крим не відбудеться. А от відновлення "холодної війни" можливе. ЄС та США обрали політичні та економічні важелі впливу на Росію. Але вони можуть негативно відобразитись також і на їхніх економіках.

На сьогодні введено обмежені, фактично, персональні санкції, що, як показує досвід, є не дуже дієвим. Проте у майбутньому може бути задіяний третій рівень санкцій, основними з яких є торговельні та фінансові обмеження, а також остаточне перетворення "великої вісімки" на "велику сімку". Колишній міністр фінансів РФ Олексій Кудрін оцінив щорічні втрати Росії від санкцій і відтоку західного капіталу у 200 млрд дол. на рік, оскільки з країн Євросоюзу поступало 75% прямих іноземних інвестицій в російську економіку. Необхідно зважити на те, що російський експорт на територію ЄС оцінюється  приблизно 292 млрд дол. у рік. Але значну його частину складають енергоносії, від споживання яких ЄС не може повністю відмовитись. Держави ж  ЄС постачають в Росію товарів на 169 млрд дол. щороку. В той же час експорт США в Російську Федерацію оцінюється лише у 11 млрд дол. на рік. Зрозуміло, що від торговельних обмежень передусім постраждають економіки Росії та ЄС. А якщо додати можливу втрату робочих місць як у ЄС, так і в Росії внаслідок обмеження економічних відносин, то ці санкції можуть мати вже соціальні наслідки.

Незважаючи на вищезазначені ризики, Захід може піти на третій рівень санкцій, адже ескалація воєнно-політичного конфлікту, розширення його території на інші регіони України може перекреслити геополітичні та економічні плани західних держав у стратегічно важливому регіоні. Агресія ж Росії проти України містить потенційну загрозу руйнації існуючої системи міжнародної безпеки з інститутами ООН і ОБСЄ (ефективність яких у забезпеченні міжнародної та регіональної безпеки неодноразово піддавались сумніву). Проте повного розриву економічних відносин Заходу з Росією, як і Третьої світової війни, не відбудеться.