Чутки і плітки на вістрі інформаційної війни ХХІ століття

Чутки є однією з  найдавніших форм комунікації серед людей. Будучи доволі ефективним способом налагодження контактів із собі подібними, вони, серед іншого, завжди слугували забезпеченню природної потреби людини у безпеці ("туди не йдіть, там люті звірі"). Сьогоднішні події в Україні дають підстави стверджувати, що вміння влади у взаємодії із здоровими силами громадянського суспільства управляти чутками займає далеко не останнє місце у переліку ознак, що відрізняють сильну, стійку державу від failed state.

Фахівці з масової психології відносять чутки до специфічного виду неформальної комунікації, яка притаманна будь-якому суспільству, незалежно від рівня достатку чи громадянської зрілості. В процесі поширення чуток, інформація, що до певної міри відображає деякі реальні чи вигадані події, стає надбанням широкої аудиторії і, здебільшого, викликає лише короткочасне емоційне збудження. Однак, за певних обставин, чутки можуть викликати антигромадську поведінку певної частини населення чи руйнувати соціальні зв'язки між людьми та виливатися у масові заворушення.

Джерелом поширення більшості чуток є наші емоції та почуття. Зрідка вони мають позитивну основу, як-то чутка "про приховані величезні скарби Полуботка в англійському банку, які будуть повернені незалежній Україні". Здебільшого чутка має негативне забарвлення. Чутка заповнює інформаційний вакуум, заглушує наші тривоги та робить більш зрозумілою нашу "картинку реальності". Часом чутка є відповіддю на наші очікування ("ми здогадувалися, що цей політик є негідником, а тепер маємо підтвердження, оскільки диму без вогню не буває"). Або є елементом продуманої інформаційно-психологічної операції, спрямованої на дискредитацію політичних опонентів чи маніпулювання громадською думкою. 

Сьогодні в поширенні чуток велику роль відіграють ЗМІ і, особливо, соціальні медіа. Спрацьовує ефект снігового кому, коли чутка обростає все новими та новими жахливими подробицями (наприклад, про "російські танки, які вже поблизу Києва" чи про "Януковича, який повернувся до Донецька").

Нещодавно один з українських сайтів опублікував низку чуток щодо останніх подій в Україні, зібраних донецькими журналістами. Ознайомившись із ними, вкотре переконуєшся у справедливості твердження про те, що сон розуму породжує чудовиськ. "Страшилка" про "жорстоких бандерівців та представників "Правого сектору", які на вокзалі в Донецьку били до смерті всіх російськомовних, хто потрапляв їм на шляху" здається дитячим лепетом порівняно із новими витворами фантазії наших співгромадян. З'явилися нові свідчення панічних настроїв на Сході країни: люди шепочуться "про привезених американцями генетично модифікованих солдатів, які вбиватимуть всіх російськомовних", про "Яценюка, який вже дав команду виселяти з України всіх, хто не відмовляється розмовляти російською мовою", "про те, що всі тепер повинні платити податок на Майдан", "про те, що всі шахти в Донбасі будуть затоплені для збереження ядерних відходів із США та Європи", про те, що "донецьких дітей силоміць вивозитимуть на каторжні роботи в Європу" і т.д. Цей список можна було б продовжувати і не переставати дивуватися тому, наскільки людина здатна спотворювати дійсність та лякатися її жахливих "картинок".

Головний засіб протидії чуткам – це якомога більш повне інформування населення, заповнення інформаційного простору позитивними чи нейтральними матеріалами щодо тих чи інших чутливих питань. Це відкрита та прозора робота відповідних органів влади, це відповідальність мас-медіа за поширення неправдивої інформації, це, в решті-решт, просвітницька робота серед населення не лише владних структур, а й, перш за все, представників громадянського суспільства.

Звісно, жодні заходи не змусять людей цілком перестати вірити чуткам. Адже чутки спрощують дійсність, пояснюють її, вербалізують наші страхи та тривожні очікування. Тому, наприклад, важливе значення для стримування сепаратистської ейфорії, що охоплює нині Схід України, має поширення окремими мережевими активістами слухів на кшталт: "перші партії кримських призовників готуються відбути на Північний Кавказ для проходження строкової військової служби", "мешканців Криму, не залежно від національності, примусово виселяють на Колиму", "РФ більше не буде приймати до свого складу нові території, пенсії як в Росії мешканцям Донбасу і Харкова не світять" і т. ін. Надання цій діяльності системності та  ресурсної підтримки з боку держави значно підвищило б її ефективність. Але, на моє глибоке переконання, найбільшого результату можна було б досягти, оповідаючи правдиву інформацію про життя в сучасній Росії та про нинішню ситуацію в Криму, де реальність перевершує будь-які фантасмагоричні чутки.  

Редакція може не погоджуватися з думкою автора