Відмова від НАТО як гарантія захисту від кремлівської агресії

Російське захоплення Криму переконало багатьох в Україні, що, мовляв, пора зав'язувати з нашим нейтральним статусом і встати на єдиний вірний військово-політичний шлях у НАТО. Мовляв, поодинці змагатися з РФ нам все одно не в силах, тому, як не крути, потрібен солідний міжнародний "дах".

Потенційне членство у Північноатлантичному альянсі як символ якогось страхопуда для Кремля на тлі кримських подій і російського участі у дестабілізації ситуації на Донбасі - майже вдвічі збільшило відсоток тих українців, які хочуть бачити свою країну у НАТО. У жовтні 2013 року вступ України в Альянс підтримували 20% (соціологічна група "Рейтинг"), а в травні 2014-го - вже 37% (Центр Разумкова). Пронатівські зрушення у громадській думці, зрозуміло, що відбилися у період "російської весни" і в безлічі відповідних заяв, оцінок, коментарів з боку українських політиків, експертів, журналістів. І начебто все цілком логічно: ми боїмося Росії - Росія боїться НАТО - Росія буде боятися нас, коли ми будемо в НАТО. Але разом з тим гранична очевидність даної логіки, її деяка інертність і навіть банальність - викликають певні сумніви і змушують подивитися на ситуацію дещо під іншим кутом...

Почати потрібно з того, що Володимир Путін - це не Ігор Стрєлков. У політико-психологічному плані перший швидше оборонний прагматик, другий - атакуючий ідеаліст. У Путіна, про що може свідчити його політична поведінка, ідеалізм служить прагматизму, у Стрєлкова - навпаки. Порівняння зі Стрєлковим створює ще більш виразну видимість того, у чому Путін нещодавно зізнався французьким ЗМІ - у своєму оборонному прагматизмі, а точніше в тому, що Кремль не міг допустити втрати Криму з російським флотом у Севастополі на користь НАТО, куди, на думку Путіна, рішуче кинулася Україна переможного Майдану. Таким чином, президент РФ у власному захисно-раціональному стилі відреагував на стимул у вигляді примари Північноатлантичного альянсу, яка створює для Кремля, як каже Дмитро Кисельов, "задушливі відчуття". Розуміння Путіна таке, що, забравши Крим, Москва у першу чергу просто убезпечила "своє" (як мінімум - ЧФ, як максимум - "історично російську територію"), виходячи з цілком приземлених військово-політичних стратегій. Ідеалістична тема "відновлення Великої Росії" тут явно вторинна.

А от з Донбасом і рештою "Новоросією" ситуація для Кремля інакша - флотів там немає, та й трохи інші на цих територіях соціально-економічні та суспільно-політичні розклади. До того ж, не варто забувати, що країни, які мають територіальні проблеми і внутрішні конфлікти, у НАТО не беруть. Але навіть якщо уявити, що Альянс проявить фантастичну поблажливість і буде готовий прийняти до своїх лав Україну з проблемним Кримом, то на території нашої країни не має бути до того моменту будь-яких інших територіальних проблем і внутрішніх конфліктів. Адже це вже буде занадто. А ці проблеми і конфлікти, зокрема - на Донбасі, можуть і надалі підігріватися російською владою з метою дестабілізації ситуації, щоб остаточно перекрити Україні шлях до НАТО. Тим більше, якщо з боку українського керівництва будуть очевидні відповідні наміри і рухи. А поки ми будемо войовничо і безповоротно вступати в Альянс, Кремль чисто гіпотетично встигне зробити на тому ж Донбасі дуже багато, та так, що мало не здасться...

Висновок. Якщо північноатлантичну інтеграцію ми хочемо зробити самоціллю, то в майбутньому, як показують нинішні реалії, з легкої руки Москви нам забезпечені нові витки хаосу на Південному Сході. І до НАТО ми все одно не дійдемо. Якщо ж перспективи таких витків нас не радують, і ми бажаємо зберігати територіальну цілісність, то від Північноатлантичного альянсу як ідеї слід відмовитися, і в контексті загальнонаціональної риторики поставити на верхівку діючий нейтральний статус як певну гарантію захисту від потенційної агресії Кремля.

Ні, це не буде боязким підстроюванням під Путіна. Це буде нашою оборонно-прагматичною відповіддю на оборонно-прагматичну стратегію російської влади. Це буде політикою, яка базується не на емоціях, а на розумі.

Редакція може не погоджуватися з думкою автора