Усе в світі змінюється, крім школи – присвячено останньому дзвонику

От і все. Черговий навчальний рік завершено і я, мама двох другокласників, що вже не знати скільки чекала, зітхаю з полегшенням. Попереду якихось… дев'ять років. Це я ще не рахую повторного походу до школу з найменшеньким.

Лінійку, присвячену цій події я святково прогуляла, слухаючи її з вікна квартири моєї мами. Так вона слухала мої лінійки усі 10 років мого навчання, а потім ще сестрині, тепер я приходжу в гості, послухати дитячі.

Минуло якихось тридцять років, дрібниця у масштабах всесвіту і ціле життя в наших, людських вимірах. І що дивно? За ці тридцять років нічогісінько не змінилося.

Нудні дядьки з тітками довго розказують дітям, серед яких першо-, друго-, третьо- і т.д. аж до одинадцятикласників, як сильно наша освіта рухає прогрес, які досягнення саме ці тітки з дядьками мали протягом останніх місяців, яка важлива їхня праця, ну, і праця вчителів, але їхня, звісно, важливіша. Потім говорять замордовані навчальним роком вчителі, теж щось там розказують, втирають, повчають, напучують одинадцятикласників в дальню путь. Потім співають діти. Ну, як співають, найчастіше ця самодіяльність навіть близько не дотягує до гордого слова "спів", але співають. Потім діти танцюють. Маленьким, як завжди, не видно, що там, де танцює, бо ж попереду всунулися діти вищі, нахабніші, батьки випускників з фотоапаратами, вчительки у широких спідницях, та, мало хто там міг вмоститися. То й стоять крихітні школярі за чиїмись могутніми спинами і нудьгують.
Півгодини стоять. Мало. Годину. Півтори. Дві. Це вже ціла служба в церкві, тільки там хоч зрозуміло, чого стоїш, а для чого стояти і вислуховувати увесь обов'язковий словесний мотлох, часто густо, просто незрозумілий, непотрібний. Суть якого не змінюється абсолютно протягом десятиріч. Давно змінилися держави, змінилися часи, виросло не одне покоління, але нічогісінько не міняється в освіті.

Обов'язкові "міроприємства", жахливий суржик, який відображає усю застарілість і зрівнялівку. Хороший учень, поганий учень, середній учень, стоять когось слухають, не маючи права говорити (говорять, звісно, але ж їх переконують, що не можна), відійти, розім'ятися. Це як цілий рік на уроках ти мусиш сидіти рівненько, не повернути й голови, не поділитися враженням від почутого, вигаданого. Крок убік – і ти порушник. У віці, коли найбільш потрібний рух, коли сама психологія з фізіологією і здоровим глуздом волають про неприродність теперішньої української школи в житті дитини, у нас, за інерцією, нічого не змінюється.
Скажімо, одна з найдинамічніших галузей людського знання – природознавство. National Geographic, BBC, телескоп Хабла, програма заселення Марсу, альтернативна енергія, гідропоніка, ядерний синтез, технології надпровідності. А діти досі малюють в щоденниках природи довжину тіні від гномона. Про роздерті і переклеєні у випадковому порядку без прив'язки до логіки радянські підручники у сучасній українській школі, взагалі, мовчу.

У підручниках другокласників маса помилок, недоречностей, погано сформульовані завдання – це, як кажуть в одній передачі на російському ТБ - норма. Не говорячи про вал інформації і відсутність прив'язки до життя дітей усього того, що вони вивчають в школі.

Отож нарешті це сталося - тепер цілі три місяці свого життя зітхну з полегшенням і не шукатиму самій собі і своїм дітям пояснень усього того, з чим вони або не зіткнуться, або, якщо зіткнуться, то, все одно, муситимуть вивчати усе по-новому. Їм ще тільки доведеться дізнатися про "длягалочковість" шкільного позаурочного процесу, коли важливий не результат, а його зовнішня складова, картинка, заговорювання зубів.

 От і залишається мріяти або про школу, як у Гарі Потера, для своїх дітей, або про домашнє навчання, як у красивих глянцевих журналах з картинками.

Держава змінилася. Політики змінилися. Суспільство змінилося теж, деякою мірою. Натомість те найважливіше, що формує нас – система середньої освіти – залишається без змін. Як одвічна "цінність".

редакція може не погоджуватися з автором