Росія - у пошуках чучхе

Український політолог Олексій Гарань був одним з перших, хто у розпал російської спецоперації з анексії Криму та Севастополя у березні цього року публічно вказав на фашистську природу (вождизм, домінування однієї партії, майже повний контроль над мас-медіа, ідеологія "русского мира", ксенофобія, агресивна міжнародна політика) політичного режиму, виплеканого президентом РФ Володимиром Путіним. Теза, при всій науковості та обґрунтованості – вельми суперечлива, а головне – надто різка, тим паче у нинішній час.

Та все ж останні події навколо гібридної війни, яку провадить Російська Федерація на території України, яскраво засвідчують не тільки обґрунтованість тез політолога, а й навіть ще більшу радикалізацію путінського режиму. На це, зокрема, вказує інтенсивність та систематичність, з якою влада північно-східного сусіда, відповідаючи на запит власного суспільства, продукує і вкидає до публічного інформаційного простору повідомлення відверто шовіністичного (українці як фашисти-бандерівці) та расистського (негри-американці) характеру. Цей факт у купі зі всезростаючою народною підтримкою політики Володимира Путіна (станом на травень 2014 його дії на посту президента РФ схвалювали 83 % росіян) не може не викликати занепокоєння, позаяк жертвами російських національних комплексів, що підсилюються залежними від влади мас-медіа, можуть стати не лише українці. Чого лише варта заява тепер уже генерального директора російського міжнародного інформаційного агентства "Росія сьогодні" Дмитра Кисельова про те, що Росія здатна перетворити США у радіоактивний попіл!

Прагнучи надати пригніченій агресії росіян, викликаній почуттям реваншизму за розпад Радянського Союзу, реального змісту і спрямувати її у "правильне" ідеологічне русло (спостерігається активне відтворення теорії "світової змови"), путінський режим змальовує силове протистояння поміж бійцями Національної гвардії України та "ополченцями" Донбасу як "війну цивілізацій". Певна річ, що у цій боротьбі не просто з фашистами-бандерівцями, а з посіпаками "недоцивілізації" Кока-коли, Макдональдза та бородатих жінок мають перемогти ті, хто страждає за "правоє дєло", - російськомовні жителі південно-східної України. У критичний для Росії момент (маються на увазі санкції, запроваджені країнами Заходу у відповідь на знехтування територіальною цілісністю України) вони виступили на захист російської мови, що є не просто найбільшою національною гордістю росіян, а російською національною ідеєю. З цього приводу, виправдовується пряме військове втручання, адже воно здійснюється задля захисту прав російськомовного населення, тобто, на думку російських ідеологів, є справедливим за своєю суттю.

Проте у цьому і полягає увесь трагікомізм ситуації, що спростовує широко тиражовану тезу про справедливість війни, адже російськомовні (під ними розуміється білошкіре, православне населення, яке компактно проживає на певній території і визнає російську за рідну мову) – це не завжди росіяни. Останній факт оголює не лише проблему кризи російської ідентичності, позбавленої чітких критеріїв ("росіяни" – "російськомовні" у той час, як "російськомовні" – не завжди "росіяни"), а і проблему російської держави як такої, нездатної об'єднати власне багатонаціональне суспільство через відсутність дієвої національної ідеї.

Намагаючись не втратити контроль над ситуацією, президент Путін та його ідеологи починають "закручувати гайки". Вони черпають своє натхнення у Сході, який, схоже за все, перетворюється не лише на ключовий вектор російської політики: форсування утворення Євразійського Союзу, посилення економічної співпраці з КНР (газовий "контракт століття") – а і напрямок пошуку нових форм легітимності, у тому числі національної ідеї. Звідси видається не випадковим те, що російське телебачення в особі Олександра Проханова, що кілька місяців тому пропонував працевлаштувати Обаму у Ку-клукс-клані, починає прославляти політичний устрій КНДР, а також північнокорейську національну ідеологію чучхе, що є трансформацією класичного марксизму-ленінізму на основі корейської традиційної філософії. Причому це виглядає не просто як вдячність північнокорейському керівництву, яке підтримало "приєднання" Криму з Севастополем до РФ на Генеральній асамблеї ООН у Нью-Йорку, а своєрідним пошуком ідеологічної альтернативи "західництву", що було особливо популярним у єльцинську епоху.

Іронія долі полягає у тому, що корінний петербуржець Володимир Путін, звернувши свій погляд на Схід у пошуках власного чучхе, ризикує не лише остаточно закрити вікно в Європу, а і втратити звичну Росію, адже Росія (починаючи з Петра Першого), як не дивно, без Європи - неможлива.  

Редакція може не погоджуватися з думкою автора