І знову про АТО: Декілька історій з рубрики "Жесть"

Перша розповідь – від бійця спецпідрозділу "Альфа", якого на 10 днів відпустили у відпустку. Розповідає, що все це безнадійно. Місцеве населення – невблаганне. Боєць не розуміє, заради чого все це. Показує мобілку, відкриває список контактів. Каже, що половину вже можна видаляти. Цих хлопців уже нема. Лише за останній місяць загинуло 40 людей, яких він знав особисто і з якими спілкувався. Передчуває, що, поїхавши знову в зону АТО, не повернеться. За час відпустки хоче встигнути нотаріально оформити всі документи на маму. Розповідає, що ті новобранці, які прибувають у зону АТО, - це гарматне м'ясо. В очах – страх. Мало що вміють. Досвідчені бійці між собою домовилися не зав'язувати дружбу з новобранцями. Бояться звикнути. Бояться товаришувати. Бо потім буде боляче.

У сусідньому під'їзді мешкає мама контрактника. Ніякі вмовляння не діють – вона навідріз відмовляєтья публічно про це говорити. Їй соромно. Їй соромно виглядати непатріотично. Син по телефону плаче. Їх змусили копати окопи. В окопи підходить вода. По кісточки. Тому що високі грунтові води. Взуття, на розмір більше, промокає. Хлопці сидять в окопах із водою. Як тільки вечоріє – нема рятунку від комарів. Їдять заживо. Хлопцям дали півбуханки сірого хліба і консерву (кільки в томаті). На цілий день.

Інша мама поза ефіром розповідає наступне. Поголитися нічим. Хлопці заростають так, що зовні мало чим відрізняються від чеченців. Голову помити – це ціла проблема. Більшість часу ходять у шоломі. Голова пітніє, волосся жирніє. Чухаються. Щоб уникнути вошей, один одного стрижуть. Фатально бракує шкарпеток і трусів. Здорові чоловіки, які цілий день ходять у важкому взутті, ввечері соромляться роззуватися. Запах несусвітній. Прийняти нормальну ванну – це основна мрія. Бодай якось миються похапцем – тому що вода на вагу золота. Багато хто забув, що таке чистити зуби. Вода для них цінніша від бронежилета. Солдат розказує, що більш за все мріє виспатися на ліжку.

Ще одна історія. Хлопцям 20-21 рік, навчаються у Львівській Політехніці. Коли прийшли повістки, батьки кинулися шукати кредити. Щоб відкупити сина від зони АТО, просять 1200-1500 доларів. Мами в шоці. Одна продала всі позолочені прикраси. Інша бігає по лікарях у пошуках довідки про фіктивну хворобу. Батьки кажуть, що працівники військкоматів – просто в куражі. Бабло валить цілодобово. З Києва дзвонить товариш. Відкупився за 2 тисячі доларів. Питається, чи у Львові дешевше.

Інший хлопець пише в приват: надійшла повістка в травні (на не мобілізацію, а на призов). Дуже здивувався, тому що попереду написання магістерки, захист і вручення дипломів. Він – алергік із дитинства. У період травня-липня щороку переживає найсильнішу фазу алергії. З носа тече. Очі червоні, як у кролика. Сидить на антигістамінних препаратах. Крім того, майже не бачить на ліве око (зір менше10%). Попри все – визнали придатним. Сказали, хай мама прийде – може, щось і порішає. А мама на заробітках. Найбільше глузування викликало його питання: в разі мого потрапляння в зону АТО чи дадуть мені таблетки проти алергії? Такого групового реготу хлопець ще ніколи не чув.

Інша історія. Поет, перекладач, письменник, влаштовує літературні акції, видав декілька авторських книг. Сказали, що будуть учити його стріляти з якоїсь зенітної установки. Той факт, що цей письменник за все своє життя нічого важчого за сумку з книжками не тримав, нікого не хвилює. Або – художник. Дуже тонка, творча, креативна людина, гей. Ні по яких показниках не годиться не те що на війну – навіть до важкої фізичної праці. Людина просто з іншого тіста. Готує персональну виставку. Йому голова болить, де дістати якісну олійну фарбу – яка там війна? Стежить за своєю зовнішністю та охайністю. Розмови про війну може послухати хіба що з міркувань нових сюжетів для полотен. Ось такі люди – далекі від будь-якої мілітарної тематики. Це ж наруга над ними. 

Ще один хлопець, 30 років, підпадає під мобілізацію. Так, він дійсно був в армії. Все, чого навчився, - добряче мити підлогу і швидко чистити картоплю. Єдині збори він пропустив, бо якраз у цей час захворів на кір і півтора місяця провалявся в лазареті. Автомата він не складе. Формально, по документах він – стрілець. Але зброєю користуватися не вміє. І головне – не хоче. Бо зараз співпрацює з міжнародними фондами допомоги дітям-сиротам. Для нього повістка стане особистою трагедією. Бо він ні психологічно, ні професійно не придатний апріорі.

Інша історія – з Тернополя. Батько трьох неповнолітніх дітей (16, 8 і 2 рочки) отримав повістку. Людина має чудову роботу. Заробляє 9 тисяч на місяць. Запитує: а держава буде забезпечувати мою сім'ю на такому рівні, як зараз це роблю я? Чи ви хочете, щоб я кинув роботу з зарплатою 9 тисяч і поїхав ризикувати життям за суму, втричі меншу?

Інша жіночка потелефонувала. Її похресник пішов добровольцем. Кинув напризволяще неповнолітню доньку. Півроку ніяких грошей на утримання дитини не висилає. Чужі люди її кормлять. Борги за квартиру вже перевалили за 2 тисячі. Коли донька питає тата про гроші – розказує, що досі ще ніхто йому не заплатив. А декому з тих, хто отримав поранення, написали "побутова травма".

…Це – лише частинка з тих історій, які до мене стікаються. Усім цим людям – соромно. Вони бояться, що їх звинуватять у підриві бойового духу і неправильно зрозуміють. Я не можу їм нічого обіцяти. Тому що під цим текстом гарантовано з'являться пафосні коментарі на тему "Україна понад усе, заради неї треба чимось ризикнути" і так далі. Інші напишуть, що все це вигадки, прізвища давай. Ще хтось напише, що автора треба негайно послати на передову – хай гине за свою країну. А як загине – то так йому й треба.

Кожному з таких дописів я не маю нічого протиставити – крім мовчазного сорому цих людей, з уст яких я пишу ці історії. Сорому за себе. Сорому за свої "неземні" вимоги до держави, яка 23 роки їх зневажала. Вони відчувають своє безсилля перед експлуатацією почуття патріотизму та обов'язку. Вони все-все-все чудово розуміють.

За їх дорученням дозвольте спитати в пана президента: а де ваші 1000 грн у день, які ви обіцяли платити кожному солдату в разі свого обрання? Де страхування їхнього життя на 1 мільйон – як ви обіцяли в ході виборчої кампанії? Де ваша обіцянка, що в зоні АТО будуть лише добровольці?

Ну, звісно ж – у нас криза, так-так… У нас люди скидаються на бронежилети – тоді як Україна посідає 4-е місце в світі за експортом зброї.

Далі буде.