Децентралізація на Донбасі - гарантія наступних конфліктів

На цій темі вже не один спис зламаний і не одна людина засвистана. Багатьох це навіть дратує – коли кожен фейсбучний розумник (як-от я зараз) починає викручувати собі жили на тему: що робити з Донбасом? Але я гаряче підтримую ці дискусії. Бо всі ці "сильно мудрі" теоретизування позбавляють Донбас його суб'єктності. Це добре. Надто довго Донбас вирішував за всю Україну – тепер настала черга всій Україні подумати, що їй далі робити з цим невеликим регіоном, який завжди випадав із загальної когорти.

Одразу зазначу: не існує позитивного вирішення цієї дилеми. І втрата Донбасу, і його збереження – однаково драматичні процеси. Донбас зараз – це випалена земля, зруйнована інфраструктура, тимчасово законсервовані схеми Ахметова і важко травмоване населення.

Я не підтримую довгограючих ідей із віднови Донбасу. Немає сенсу відновлювати ретроградний індустріал-совок, який уже давно вичерпав ліміт своєї ресурсоспроможності. Війна пришвидшила неминучу смерть радянського Донбасу, до якого всі ми звикли і від якого немало настраждалися. Треба вести мову не про відновлення Донбасу – а про його засадниче перезаснування. Тут я скептик, м'яко кажучи. Відбудовуючи Донбас, Україна буде наче вибачатися перед населенням, яке добряче "натерпілося" не лише від сепаратистів, але й від визволителів. І скільки б мільярдів Україна не вклала у відбудову Донбасу – все одно це сприйматиметься як належне, як повернення боргу, як загладжування вини. Користуватися новоствореними благами будуть ті самі люди, які залишились при своїй думці. А для чиновницького прошарку ви хоч збудуйте другий Гонконг – вони не зможуть жити без корупції, зради і служіння умовному "рінату".

Тому Донбас – це український пат. Чи в Україні, чи поза нею – таким він і залишиться: нічиїм. Ця територія приречена бути територією Між-. Територією на два фронти, на два світи. Проукраїнські пасіонарії здебільшого виїхали "на материк". А латентні прихильники сепаратистів далі ходять на роботу, навчають дітей у школах, числяться депутатами у райрадах і вважають, що заслужили спокійне життя. Тим паче в них скоро з'явиться нова місія – освоювати гроші, які вся країна буде вбухувати в відбудову постраждалих територій, які не захотіли себе захищати. Не будемо уточнювати, від кого постраждалих. І не будемо уточнювати, хто і як освоюватиме.

Дивимося дещо ширше. Для України весь цей піврічний жах– це війна за збереження Донбасу в складі України. Для Путіна – це війна на території Донбасу. Не за нього, а просто на його території як найбільш зручній (логістично та ідеологічно). Москві вигідно, аби ця міна регулярно вибухала в Україні зсередини. "Новороссию" ніхто не збирається визнавати за державне утворення, тому всі заяви ДНРівських лідерів про від'єднання від України – це блеф в інтересах подальших переговорів. Їхня ціль – хитромудрі компромісики на кшталт "широка автономія у складі України або спецстатус із правом вето на будь-які зрушення". Це – дари данайців. Троянський кінь Путіна.

Це називається "логічна пастка". І Путін, і Київ насправді прагнуть одного й того ж, тільки з різними акцентами. Смію припустити, що так звана децентралізація – це оманливе "відкупне" від Путіна. Бо гарантую: значна частина сепаратистів та інших українофобів, які плювали на прив'язану до стовпа Ірину Довгань, легально прийдуть до влади на місцях. Навіть немає інтриги в тому, хто стане першим губернатором, якого демократично обере громада "децентралізованої" Донеччини чи Луганщини. Виявиться, Україна так важко воювала за вічно тліючий регіон Між- у своєму складі.

Донбас став питанням не прагматики, а принципу. Після тисячі смертей здача Донбасу розцінюється як плювок у пам'ять кожного загиблого героя. І це так. За Донбас у складі України гинули люди, які до початку АТО ніколи не бували там. З цієї гігантської драми неможливо вийти повністю переможцями. Але доведеться. Бо ми можемо угробити півкраїни і перемогти одного Путіна – не розуміючи, що тисячі своїх "путінят" уже тут, і вони нікуди не зникали.

Настав час замислитися над питанням, якого ми досі боїмося. І все-таки. Держава – це територія чи люди? Якщо територія – то, звісно, можна продовжувати закопувати цілі батальйони у котлах, керуючись сталінським принципом "мы за ценой не постоим". Але якщо держава – це люди, то варто переосмислювати пріоритети.