Чвари навколо УПЦ: єдність для "своїх"

Сьогодні в українських ЗМІ багато говорять про інформаційну війну. Мовляв, у цій сфері Кремль атакує нашу країну набагато сильніше, ніж у бойових діях. Разом з тим, дивлячись на певні тенденції в українському інформпросторі, складається таке враження, що деякі вітчизняні журналісти та ЗМІ, виступаючи на словах за єдину і неподільну Україну, активно допомагають відомим російським медіа у стравлюванні Донбасу з Києвом і Галичиною.

Тут можна виділити чотири можливі причини такої інформаційної політики. Перша - прихована робота на інтереси Кремля або колишньої української влади. Друга - виконання замовлення більш приватного характеру. Третя - маркетологічний диктат: говоримо, пишемо і показуємо те, що хоче чути, читати і бачити цільова аудиторія, а як воно буде сприйнято іншими жителями країни - неважливо. І четверта - легковажність і безвідповідальність.

З першими двома ймовірними причинами все зрозуміло. Щодо третьої виникає питання: а як же ВСЯ Україна, якщо ми такі єдині і неподільні? З приводу четвертої - чи не пора почати краще обмірковувати свої дії та бути максимально готовими за них відповідати, тим більше в тих умовах, у яких нині опинилася країна?

Справа у даному випадку стосується не стільки останніх випадів одного відомого галицького журналіста у бік Донбасу і його жителів (з цим любителем виступити у ролі морального судді цілого регіону і його окремих суспільних груп, мабуть, особливий випадок: демонстрація маргінального мислення, спрямованого на зовсім вже вузьку аудиторію, яка бажає аж ніяк не зрозуміти реальну ситуацію, а просто-напросто спожити яскравий і грубий примітивізм).

Справа більше в медійному тренді, пов'язаному з церковним життям. Зокрема з Українською православною церквою Московського патріархату. До чиєї долі особливо небайдужі ті, кому маркерів "російський" або "московський" достатньо, щоб, довго не думаючи, одразу дати оцінку всьому і вся.

За діями УПЦ МП пильно стежать ЗМІ, які належать одному дніпропетровському олігарху, якого останнім часом ставлять за патріотичний приклад одному донецькому олігарху. Ці медіа-джерела ініціюють спеціальні патріотичні кампанії типу "Схід і Захід разом", знімають і тиражують ролики, покликані консолідувати українське суспільство; але коли справа доходить до Церкви, яка, як не крути, є одним з небагатьох утворень у країні, які поєднують у собі солідну чисельність парафіян з різних регіонів України з різними соціальними позиціями і політичними поглядами, - то тут загальнонаціональне і загальнодержавне мислення у цих ЗМІ кудись зникає. Але не тільки у них.

У вітчизняному медіа-просторі нерідко можна зустріти випадки, коли журналісти, які позиціонують себе як патріоти усієї України, вигадують на порожньому місці інформприводи, покликані дискредитувати УПЦ, яка, будучи самостійною частиною Російської православної церкви, за роки незалежності досягла успіху в консолідації українського суспільства на своєму рівні набагато більше, ніж наші ЗМІ і суверенна державна система, чию долю визначають на зустрічах та переговорах, де вже зовсім необов'язковим є участь українського представника.

Часто ми робимо системну помилку, намагаючись переносити логіку політичного життя на церковну реальність. Коли прагнемо повністю пояснити національно-державними інтересами природу того, в структурі чого ці інтереси відіграють другорядну, а не визначальну роль. Думка дуже проста: головні інтереси церкви - це інтереси, насамперед церковні. Якщо ж для реалізації цих інтересів потрібна підтримка тих чи інших національно-державних інтересів, тоді другі починають служити першим, але не навпаки. У даному випадку, зрозуміло, особливу важливість має питання безболісності всіх цих зв'язків.

Якщо спроби показати чисто культурно-церковний, а не конкретно державно-політичний детермінізм в останніх словах патріарха Кирила з приводу "Російського світу" і "південних меж історичної Русі", - можуть здатися непереконливими, тоді давайте звернемося до іншого, більш простого прикладу.

Якщо у патріарха РПЦ немає ніякої церковної свободи і він лише виконує в РФ допоміжну політико-ідеологічну функцію, чому ж тоді кримські єпархії досі залишаються у складі УПЦ, а не перейшли під пряме управління Московською патріархією? Чи не тому, що Кирило не бажає втратити решту  Української церкви, яка робить РПЦ найбільшою православною церквою у світі (подібно до того, як Кремль втратив на довгі роки (а, може, й назавжди) "емоційний зв'язок" з іншою Україною, яка не прийняла захоплення Криму)? Тобто у даній ситуації мова йде про первинність церковних інтересів.

Питання ж про запрошення Кирила і перенесення святкування Дня Хрещення Русі у Херсонес, про що "нещодавно стало відомо" представникам Київського патріархату, навіть не збиралися розглядати. І "проросійський переворот" в Українській православній церкві теж не планується. Про це днями заявив прес-секретар УПЦ МП Георгій Коваленко, додавши, що змістити чинного митрополита Володимира неможливо, оскільки він є церковним предстоятелем до кінця свого життя.

Поряд з цим, отець Георгій ставить питання: кому вигідне це інформаційне вкидання? А вигідне воно, напевно, тим, хто насправді зацікавлений у єдності не для всіх українців, а тільки для "своїх".